СОЦІАЛЬНО-КАТАЛІТИЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ
ОБДАРОВАНОЇ ОСОБИСТОСТІ
Губенко Олександр Володимирович, кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник Інституту психології ім. Г.С. Костюка НАПН України, м. Київ
Серед соціально-психологічних чинників, які сприяють становленню творчої особистості і створюють каталітичні умови для її розвитку та просування, можна назвати мікросоціальні чинники, а саме: а) контактна група, колектив друзів або однодумців, в яких створені комфортні умови для творчого натхнення. Творчі особистості формуються в каталітичному креативному середовищі серед творчих друзів, які, як сірники, «запалюють» один одного творчістю (Висоцький та Вознесенський, Євтушенко та Шукшин жили в одній кімнаті гуртожитку, Ахматова та Гумільов разом вчилися і стали подружжям тощо); б) колектив учнів, згуртований біля ментора-наставника. У багатьох обдарованих дітей у період їхнього особистісного формування був гарний ментор-наставник. Наприклад, у Лесі Українки це були такі непересічні особистості, як Михайло Драгоманов – рідний дядько та письменниця Олена Пчілка – рідна мати. Вихователем майбутнього імператора-реформатора Олександра II був видатний російський поет і гуманіст Жуковський. Цей фактор формування творчої особистості умовно можна назвати фактором Харона за ім’ям кентавра Харона, який за давньогрецьким міфом виховував за дорученням богів юного Геракла. Існує багато яскравих зразків впливу наставників на своїх вихованців. Вчителем Олександра Македонського був Аристотель, вчителем останнього – Платон, який у свою чергу мав за наставника самого Сократа. Взагалі антична культура розвивалася в основному за принципом особистого наставництва, з яким і був, мабуть, частково пов’язаний той вражаючий феномен, коли за 200-300 років маленьке місто Афіни та ще кілька невеличких давньогрецьких містечок (Мілет, Сіракузи тощо) заклали підвалини всієї сучасної науки і культури.
Яскравим прикладом мікросоціальної групи, наставник якої створив каталітичні креативні умови для творчого зростання особистості, може бути студентський семінар, створений видатним радянським фізиком Абрамом Федоровичем Йоффе. Із семінару Йоффе народились кілька всесвітньо відомих фізиків (у тому числі й нобелівських лауреатів), серед яких можна назвати Петра Капицю, Миколу Семенова, Юлія Харитона. Учнем Йоффе був також і академік Андрій Сахаров
А. Йоффе в 1918 році в Петрограді організував фізико-технічний відділ Рентгенологічного та радіологічного інституту. Ядром інституту став студентський семінар Йоффе, учасником якого і були Капиця, Семенов та зовсім юний Харитон (йому виповнилося 16 років).
У чому секрет того Інституту та того семінару? У пошукових методах організації наукової та навчальної роботи. Там нікого не цікавили завдання із заздалегідь відомим результатом. Одна з перших задач, яку юні дослідники поставили перед собою, полягала в засобах визначення магнітного моменту атома (не більше і не менше!). І молоді фізики були близькі до її рішення: Семенов та Капиця розробили теоретичну модель експериментального приладу, а 16-річний Юлій Харитон почав експерименти. Але поки їхня стаття мандрувала по редакціях наукових журналів, з Германії прийшло повідомлення, що фізики Штерн та Герлах зробили подібний дослід… Їхні результати увійшли до підручників, а Отто Штерн отримав Нобелівську премію. (За матеріалами журналу «Наука і життя», №3, 1967, с. 38-40). Таким чином, наставник спрямував вихованців студентського гуртка на самостійний пошук найскладніших проблем світової науки, що і дало результат у розвитку особистості – активізацію найвищих творчих здібностей молодих людей.
Фактором великої негативної сили, який суттєво гальмує розвиток креативного потенціалу суспільства і заважає соціальному просуванню обдарованої особистості, є заздрість.
Заздрість і талант
Заздрість є комплексним, полівалентним психологічним явищем. В ньому одночасно присутні такі суперечливі відчуття, як, з одного боку, захоплення об‘єктом заздрості (далі-ОЗ) в даному випадку, обдарованою людиною, а з іншого - негативні переживання, пов‘язані з відсутністю у себе чеснот, властивих 03; а також відчуття меншовартості, неповноцінності. Мають місце також конкурентні почуття, що породжуються суперництвом з ОЗ, які парадоксальним, але цілком логічним чином поєднуються з прагненням наслідувати суперникові. У почутті заздрості закладена суперечність між захопленням ОЗ і ненавистю до нього, обумовленою незадоволенням нарциса браком чеснот, який він виявляє в собі на фоні ОЗ. Це протиріччя в свідомості мученого заздрістю суб‘єкта вирішується іноді радикальним чином, - шляхом вбивства (символічного або реального) ОЗ. Класичний приклад цього міститься в легенді про Моцарта та і Сальєрі. Словом, якщо суб‘єкт не міг або не хотів перевершити іншого шляхом самовдосконалення (бо цей шлях пов‘язаний із значними зусиллями і творчою напругою, на яку особа пасивно-споживацького типу не здатна), він робив це шляхом приниження, деструкції або знищення іншого, щоб у такий спосіб піднестися над ним. Іноді необдарований заздрісник обирає інший шлях, не такий деструктивний, він стає епігоном генія. Шляхом епігонства, безталанного наслідування творчості обдарованої людини, він уявним чином оволодіває його чеснотами та перевагами. Тобто тими самими якостями, відсутність яких у себе так бентежила епігона підсвідомо.
Схематично вищесказане можна представити таким чином
Ми тому так детально прагнемо проаналізувати феномен заздрості, що існують, на наш погляд, достатньо переконливі факти, які свідчать, що в ряді випадків відчуття заздрості грало вельми значну роль у розвитку деформацій суспільства, пов’язаних із невизнанням талантів, а іноді навіть із переслідуванням та всілякими перепонами стосовно обдарованих людей.
Заздрість до таланту породжує такий механізм колективної регуляції суспільної поведінки, як негативна селекція. Негативна селекція полягає у стримуванні соціального просування талановитих особистостей, яким заздрять і яких «не пропускають» до вищих щаблів соціального управління та ієрархії. Їх бояться та не приймають, бо вони не передбачувані і «не такі», як усі, а також тому, що на їхньому тлі нарцистичні особистості гостро відчувають свою меншовартість.
Як писав геніальний Пушкін :”Посредственность одна нам по плечу и не странна...“ (Євг. Онєгін, розд.8)
Середнячки ж не викликають таких негативних почуттів тому, що вони не колють очі своїми перевагами. І поряд з такими пересічні особистості почувають себе спокійніше.
Тому складається така ситуація, що у процесах масової соціальної мо-більності просування талантів стримується, а «середнячкам» відкриваються більш сприятливі умови соціального зростання. Колективна свідомість і колективні настановлення суспільства більш позитивно сприймають звичайнихлюдей, які подібні до маси інших індивідуальностей, ніж оригінальних творчих особистостей, які не схожі ні на кого. В цьому і полягають соціально-психологічні механізми негативної соціальної селекції.
На роль негативного відбору у розвитку етносу звертав увагу видатний російський історик, автор теорії пасіонарності, Лев Гумільов. Зокрема, він пов`язував негативний відбір із стадією занепаду, “обскурації етносу”. Він вважав, що на цій стадії ”… панує …принцип відбору інший, негативний. Цінуються не здібності, а їхня відсутність, не освіченість, а невігластво, не стійкість у думках, а безпринципність”[2,434].
”Це означає, що відбулася екстермінація найбільш відповідальних, ініціативних, виконавських і вірних обов’язку людей, місця яких займали безпринципні та продажні люди” [2,437].
На думку Гумільова, саме відсутність внутрішньої підтримки в етносі людей творчих і патріотичних визначає загибель етносів [2,с.293-294].
Отже, заздрість породжує такий ланцюжок соціально-психологічних проявів та механізмів:
Заздрість ненависть деструкція негативна селекція
обдарована особистість як об’єкт заздрості
Таким чином, комплекс почуттів, властивих заздрості, породжує, такі соціально-культурні феномени: епігонство, з одного боку, негативну соціальну селекцію – з іншого. Підґрунтям епігонства є такі складові феномену заздрості, як захоплення і наслідування, а чинниками негативної селекції – ненависть і почуття меншовартості.
Вищесказане можна представити такою структурно-логічною схемою (Схема 2).
Можемо назвати ще деякі форми знецінення таланту:
а) вшанування після смерті, в той же час байдужість, нехтування або ненависть, переслідування генія при житті;
б) остракізм – вигнання за межі соціуму або витіснення на маргінес суспільства.
Схема 2
Остракізм як форма соціального відторгнення видатної особистості, як відомо, набув значного масштабу за часів античності в Стародавній Греції. Багато грецьких героїв, видатних політиків, геніальних філософів зазнало цієї сумної процедури. В інші часи та серед інших народів вигнання своїх геніїв теж мало місце. Саме про це свідчить відоме біблійне прислів’я: «Нет пророка в своем отечестве!»
Вшанування суспільством після смерті тих, кого гнали й переслідували при житті, є втіленим примиренням двох суперечливих почуттів щодо генія з боку тих, хто йому заздрить – почуття захоплення і деструктивного почуття ненависті.
Жадоба деструкції задовольняється фактом смерті або загибелі видатної людини, захоплення реалізується у вшануванні її пам'яті.
Протекціократія і талант
Заздрість не є єдиним чинником, який формує механізми негативної селекції в суспільстві і знижує його творчий потенціал. Ще однією впливовою причиною гальмування просування обдарованих особистостей є соціальний механізм, який умовно можна назвати протекціократією. Мається на увазі такий стан речей у керівних структурах суспільства, коли відбір людей на впливові посади в політиці, економіці, науці тощо здійснюється не за рівнем їхніх здібностей і таланту, а за протекцією. Під протекцією розуміється вибіркова підтримка і просування за принципом родинної близькості, особистого знайомства, соціального походження, належності до контактної групи і т.п.
Американський економіст, лауреат Нобелівської премії Дж. Стіглиць назвав таке становище «кумократією». Треба зазначити, що далеко не завжди протекція несе погані наслідки для суспільства. В історії відомо багато випадків, коли саме протекція давала поштовх для зростання талановитих і суспільно корисних діячів. Коли ми говоримо про протекціократію, то маємо на увазі такий стан суспільного розвитку, коли протекція стає пануючим принципом соціального відбору, коли «пробитися, просунутися» мають змогу виключно або переважно за протекцією. В цій ситуації «за бортом» залишається багато дійсно здібних людей, яким не пощастило в походженні і близькості до впливових людей. Таким чином, талановиті люди втрачають перспективу соціального просування. Оновлюючі імпульси нових ідей, ініціатив, підприємництва та винахідництва згасають, і в соціумі з'являються застійні явища.
Суспільні процеси починають втрачати динаміку розвитку, в багатьох сферах запановує інерція та стереотипи.
Виключно сприятливими для формування протекціократії є умови монополізму. В економіці, наприклад, економічні монополії знищують чесну і рівну конкуренцію, гальмуючи тим самим просування економічно обдарованих індивідів і стримуючи розвиток приватної ініціативи та народного господарства в цілому.
В науці яскравою історичною ілюстрацією наслідків протекціократії і монополізму є сумнозвісна лисенківщина.
Група академіка Лисенка шляхом наклепів на чесних вчених і за допомогою політичної демагогії завоювала монополістичне положення в біологічній науці сталінських часів, на десятиріччя затримавши її розвиток. Замість чесних, обдарованих науковців в науку ринула хвиля «вчених», найважливішою якістю яких були «вміння» обслуговувати потреби пануючої ідеології (також, до речі, монопольної).
Феномен творчої дезадаптації
Дуже важливим у розумінні природи творчості є феномен, який можна назвати творчою дезадаптацією. У чому вона полягає? Один з головних її проявів – протиріччя між особистістю і середовищем, в якому вона формується, знаходиться та творить. Під поняттям «середовище» в даному випадку мається на увазі широке коло явищ: епоха, в якій живе творець, його найближче оточення, його соціальна група, колеги по професії; соціальні і культурні процеси, на перетворення яких спрямовані творчі зусилля генія.
Прояви творчої дезадаптації бувають різні. Зупинимося на деяких з них, зокрема на таких: 1) творчий непослух; 2) життєва непристосованість та безпорадність; 3) моральний нонконформізм.
Одним із аспектів творчої дезадаптації є творчий непослух. Академік Петро Капиця, аналізуючи риси обдарованих людей, писав про «творчий непослух» як прояв нонконформізму, конфлікту із суспільством, відмову від слухняного виконавства. Він вважав, посилаючись на біографії Ломоносова, ПавловаСуворова, Менделєєва, що «непослух є однією з неминучих рис, яка проявляється в людині, яка шукає і створює нове в науці, мистецтві, літературі, філософії… Одна з умов розвитку таланту людини – це свобода непослуху».
Творча людина чудово орієнтується в далекоглядних перспективах розвитку науки, культури, мистецтва, охоплює універсальні взаємозв’язки Всесвіту, недоступні розуму пересічної людини, - і в той же час часто не може пристосуватись до буденної дійсності, зрозуміти буденно-побутові людські інтереси і пристрасті, приймаючи піднесені, ідеалізовані уявлення про реальність за саму реальність; як той Дон Кіхот, вважаючи вітряки за драконів, а прозаїчну трактирщицю – за піднесений образ Дульцінеї Тобоської. Про цю побутову та життєву безпорадність у своєму вірші російський поет Андрій Бєлий висловився так:
Взглядом века измерил,
а жизнь прожить не сумел (курсив мій – О.Г.)
Золотому блеску верил,
а умер от солнечных стрел…
Або розуміючи буденний сенс людських дій і вчинків, відмовляється їх приймати і пристосовуватись до них, тому що вони суперечать вищим цінностям та ідеалам. Це – прояв морального нонконформізму.
Така відстороненість, відчуженість творця від інтересів широкого загалу, загадковість мотивації його вчинків для інших, виклик загальноприйнятим поглядам, безпорадність у побутово-прагматичних питаннях та байдужість до них часто породжують нерозуміння та глузування з боку сучасників, а то й агресію.
Поняття «творча дезадаптація» певним чином виходить за межі адаптаційної парадигми розвитку когнітивних компонентів психіки, розробленої Ж. Піаже, яка полягає в тому, що пізнавальна сфера перш за все спрямована на підтримку гомеостазису між психікою та середовищем за допомогою механізмів акомодації, асиміляції та врівноважування. За цією концепцією, інтелектуальна сфера спрямована перш за все на пристосування, адаптацію до дійсності і є інструментом такого пристосування. Ця теорія є цілком правильною для формального інтелекту, стадіальну теорію розвитку якого розробив Ж. Піаже. Але цього недостатньо для розуміння творчого інтелекту, сутністю якого є не пристосування до дійсності, а перетворення її. У процесі перетворення замість адаптації суб’єкта до реальності спостерігається протилежне явище протистояння, дисонансу суб’єкта стосовно об’єкта, замість гомеостазису набирає силу творча нерівновага, і не суб'єкт пристосовується до реальності, а навпаки, реальність змінюється відповідно до цілей і потреб людини (звісно, реальність трансформується і перетворюється на основі знання сутнісних законів цієї реальності). Відповідно, структури формального інтелекту, налаштовані на адаптування, в умовах творчої дезадаптації стають непотрібними, відкидаються мислячим суб’єктом і поступаються місцем інтелекту інтуїтивному, в якому закони формального мислення втрачають силу і поступаються інтуїтивним механізмам пізнання. Відповідно до цього погляду, стадія формального інтелекту не може розглядатися як вища в розвитку когнітивної сфери, а адаптація людини до середовища, гомеостазис – не може фігурувати як мета і сенс їхньої динамічної взаємодії. З іншого боку, механізми адаптації, когнітивної формалізації, врівноважування безумовно включаються у процес творчості як зняті моменти творчого перетворення дійсності.
Фактори обдарованості
Від біологічної спадковості, як відомо, здібності залежать у середньому на 50%. У половині випадків висока обдарованість дітей пов'язана з високою обдарованістю батьків. Нащадки тих, у кого коефіцієнт ІQ був не високим, можуть його значно поліпшити, потрапивши у сприятливе середовище. Серед середовищних факторів, які впливають на формування обдарованості, вчені виділили: освіту батьків та їхній високий професійний статус (які є одними з найбільш прогностичних факторів); книжково-словникова насиченість квартири; доступ до широких джерел інформації; дохід родини; навіть мінерально-вітамінна насиченість раціону відбивається на розвиткові інтелекту; нарешті, методи освіти, виховання і самоосвіти дитини, а також ступінь її вольової самоактивності.
Цікаво дослідити, у чому проявляються особливості обдарованих дітей?
Аналіз біографій видатних людей свідчить, що вони також відзначалися надконцентрованістю на поставленій меті, взагалі високою здібністю до концентрації уваги. Зокрема Наполеон Бонапарт, готуючись до військової кампанії, аналізував усі фактори і обставини, з якими йому доведеться стикнутися, і не полишав аналізу, поки не передбачав усі можливі варіанти рішення, занурюючись у невпинні напружені міркування на багато годин і навіть діб. Наполеон, до речі, взагалі майже весь час працював або чимось займався, спав не більше 3-4 годин на добу і часто прокидався навіть уночі, щоб закінчити роботу. Менделєєв міг не спати кілька діб, вирішуючи наукову проблему. І навіть уві сні, за легендою, до нього приходило її вирішення (відкриття періодичного закону елементів). Герберт Уелс, коли писав черговий роман, переставав приймати друзів, спілкуватися з людьми, ставав некомунікабельним і несамовитим. Сократ, занурюючись у роздуми, міг зупинитись під час битви, і залишався нерухомим кілька діб, ні на кого і ні на що не звертаючи уваги. Ісаак Ньютон у період наукової роботи нікого не приймав, не спілкувався і навіть відмовлявся приймати їжу, і прислузі насилу вдавалось умовити його хоч трохи поїсти. Цей фактор можна назвати фактором акумуляції, коли вся енергія і здібності творчої людини, мов води ріки, спрямовуються в єдине русло, а всі побічні явища, що відвертають увагу, відкидаються, завдяки чому досягається ефект акумуляції творчої енергії і неможливе стає можливим.
А ще творчим особистостям притаманні такі якості: ідеалізм та мрійливість (Шиллер, Олександр Грін); висока пізнавальна активність, спроби самостійно творити в дитинстві (Паскаль в 11 років написав „Трактат про звуки» та кілька розділів евклідової геометрії); здатність до усамітнення та абстрагування від оточуючої дійсності (Наполеон, Горький); вони шукають певності в науці або мистецтві, і це є проявом реакції на невизначеність та зрадливість життя, що їх оточує; такі люди, як правило, правдиві, прямі, кажуть те, що думають, тому мають проблеми із пристосуванням до дійсності (Тарас Шевченко); світ культури, уяви, літератури має для них більшу вагу, ніж світ реальний; а ще ідеальна референтна група для них більш важлива, ніж контактна, тобто зразки видатних людей та історичних діячів мають на формування їх особистості творця більший вплив, ніж реальні пересічні люди з найближчого оточення (тому, зокрема, соціальні стереотипи та експектації, вироблені в соціальному оточенні, не мають на них великого впливу); їх супроводжує віра в чудо, можливість неможливого, тому вони стають винахідниками, поетами та революціонерами; у них дуже розвинена інтуїція і не завжди дуже високий формальний інтелект.
Розглянемо форми, в яких мислення розототожнюється із стереотипами досвіду і буття, «відклеюється» від реальності і стає вільним і творчо активним, або духовні фактори розвитку творчої обдарованості суб‘єкта.
Ми не обмовились, коли пов‘язали можливість емансипації свідомості із духовністю. Одна з найголовніших умов розкріпачення свідомості — її трансценденція за межі наявного чуттєвого буття, піднесений, узагальнено-позачасовий погляд на речі. Духовність — це крок свідомості за обрій усталеного, у світ свободи та творчості.
Отже, проаналізуємо духовні умови, за яких у свідомості активізуються творчі складові.
1._Страждання. Страждання пов'язане із неспівпаданням, дисонансом між екстернальними очікуваннями суб'єкта відносно зовнішнього світу та об'єктивним станом речей. Невдачі, розчарування, фрустрації, які очікують людину в житті, відвертають її дух від світу та спрямовують всередину самої себе.
2._Домінування у свідомості псевдооб'єктивного світу1, тобто такий психічний стан людини, коли більшість її почуттів, переконань, інтересів
1 Категорія псевдооб‘єктивного світу, в якому відбитий суб’єктивний бік об’єктивного світу, докладно розроблена в книзі В. І. Губенка “3нання і перетворення дійсності» [2; 128, 131, 152-157].
пов'язані із світом чистої думки, символів та абстракцій, культурою і мистецтвом. Це притаманно, зазвичай, найбільш яскравим представникам творчих галузей. Світ псевдооб'єктивний, стихія уяви, символів, абстрактної думки стає більш значимим для суб'єкта, ніж світ чуттєвої об'єктивності.
3. Виховання особистості в умовах відсутності матеріальних нестатків, коли немає необхідності шукати задоволення матеріальних потреб, «занурюючись» у зовнішній світ. Формування в умовах матеріальної свободи звільняє внутрішню психічну енергію від спонукання переключатися на зовнішньосередовищні фактори, зберігає свідомість від прагматичного «обвужування» і розвиває безкорисливу мотивацію поведінки.
Саме з цим, на нашу думку, пов'язаний історичний феномен надситуативної мотивації, яка спостерігається, зокрема, в поведінці представників привілейованих верств суспільства, які стають на боротьбу за права поневолених класів, виступаючи проти власних матеріальних класових інтересів. Декабристи, «дворяни в каятті» в Росії, боротьба білих аболіціоністів за звільнення негрів у США часів Громадянської війни — ці та інші, хоча й не такі вже численні, але все ж таки поширені явища безкорисливої історичної пасіонарності ілюструють вищеописану закономірність.
4._Вроджена сила внутрішньої творчої енергії, яка переборює енергію «тиску» зовнішніх обставин на свідомість; особистісна стійкість, яка про-тистоїть тенденції закріпачення свідомості наявним буттям та середовищними факторами. В якому б середовищі така людина не народжувалась або не пе-ребувала, з якою б силою злиднів та несприятливих обставин не стикалась, вона зберігає здатність підтримувати та розвивати свою суб'єктність і творити з глибин свого єства. Прикладами таких самородків з народу, які самостійно торували шлях до вершин людської культури, можуть бути Т. Шевченко, Д. Лондон, М. Горький.
5._Штучна дезадаптація особистості, створення штучного дисонансу між особистістю та середовищем. Це практикується у формі свідомого відходу від дійсності в штучно ізольовану субкультуру. Культивується в релігійних практиках. Це може бути відхід до монастиря, релігійна самоізоляція в «пустелі», печерах тощо.
6._Підключення свідомості до джерел енергії, які лежать поза та над чуттєвим буттям — до енергії Абсолюту, Святого Духу. Насичення свідомості позабуттєвою духовною енергією дозволяє протистояти детермінації матеріального світу.
7._Самотність. Стан самотності пов'язаний з ізоляцією психіки від -соціально-середовищних впливів: групових і соціальних норм, настанов та експектацій. Унаслідок цього ядро особистості звільняється від сторонніх нашарувань, стає можливою самостійна духовно-психічна робота.
8._Віра. Віра, за апостолом Павлом, є здійснення очікуваного та впевненість у невидимому. Віра дозволяє невидиме, тобто очікуване, потенціальне, перспективне сприймати як реальне, наочне. Віра як психічне утворення базується на позачуттєвому ідеальному суб'єктивно психічному світі, який включає в себе очікування, надії та ідеальні цілі [2; 123].
Література
1. Губенко В.І. 3нання і перетворення дійсності. – К.: Наукова думка, 1968. – 325с.
2. Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. –Ленинград: Гидрометеоиздат,1990. – 526с.
3. Моляко В.А. Психология решения школьниками творческих задач. – К.: Рад. школа, 1983. – 94 с.
4. Роменець В. А. Психологія творчості. – К. : Вища школа, 1971. – 245 с.
5. Трикс Х. Е. Основные направления экспериментального изучения творчества // Хрестоматия по общей психологии. Психология мышления / Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, В.В._Петухова. – М.: МГУ
|
