ПРОСПЕР МЕРІМЕ
Французька література другої половини XIX ст.— цікаве, складне, незабутнє явище. Тому хочеться згадати Проспера Меріме.
Майже чверть століття, починаючи з 1848 року і до останніх днів життя, Проспер Меріме, за влучним висловом П. де Сент-Віктора, «літературно емігрував до Росії». І до України також.
В епістолярній спадщині Меріме ми весь час знаходимо згадки про Україну. То він просить «допомогти розкрити зміст однієї козацької пісні», то він пише: «Все, що читав про козаків, мене захоплює, і я хотів би знайти відомості про Богдана Хмельницького». Відсутність потрібних першоджерел у Франції не перешкодила Меріме написати низку праць про історію українського народу — «Українські козаки та їхні останні гетьмани», есе «Богдан Хмельницький».
Знайомству з життям України Проспер Меріме завдячує своїм російським друзям — С. О. Соболевському та І. С. Тургенєву. У листах до друзів він подає захоплюючі описи різних місцевостей України, розповідає про її культуру та архітектуру. Різноманітні легенди, колоритні деталі українського побуту, що дають змогу пізнати звичаї та характери людей, використовує Меріме у своїх українознавчих працях. У статті про Гоголя Меріме звертає увагу на деяку подібність між французькими флібустьєрами XVII ст. і запорожцями із «Лжедмитрія», зокрема в сцені «Острів запорожців на Дніпрі». У цьому творі він використовує такі поняття, як «козак України», «Січ», «булава», «похідний гетьман», «бунчук», а також подає опис січового кола, що обирає свого похідного гетьмана.
Вивчати історію запорозького козацтва Меріме почав після ознайомлення зі слов'янським фольклором. Він дуже серйозно ставився до матеріалу, про який мав намір писати, старанно вивчав архівні матеріали, мемуарну літературу, літописи. Як учений-історик і письменник Меріме цікавився людиною-особистістю, котру можна було б поставити в центр художнього твору або наукового дослідження. Такою особистістю Меріме вважав українського гетьмана Богдана Хмельницького.
«Кілька місяців тому я запропонував читачам біографію козака Степана Разіна. Добродій Костомаров, в якого я запозичив розповідь про пригоди цього героїчного ватага, описав життя видатної людини, котра, як і Степан Разін, мало знана в неслов'янських країнах, хоча, на мою думку, більше заслуговує такої слави», — так починає Проспер Меріме есе «Богдан Хмельницький».
Письменник вважав Хмельницького вмілим дипломатом, досить освіченою людиною, яка знала кілька мов. Змальовуючи особисте життя Богдана Хмельницького, Проспер Меріме дійшов висновку, що гетьман українського народу — це патріот, безмежно відданий козацтву. Все його життя кровно пов'язане з історією України, її визвольною боротьбою. Завдяки працям Проспера Меріме про історію українського народу в 70-хроках XIXст. посилився інтерес до України французьких учених-фольклористів, істориків, літературознавців. Під впливом його досліджень 1869 р. Французький Сенат ухвалив вивчати в школах Франції курс історії України.
Меріме один з перших ознайомив французьких читачів з українською та російською літературами . Під впливом І. С. Тургенєва, який переклав «Народні оповідання» Марка Вовчка для росіян, Меріме почав таку ж роботу для французів. В одному з його листів читаємо: «Оповідання Марка Вовчка дуже сумні. До речі, вони легко можуть викликати у кріпаків бажання випустити кишки своїм панам... Я розважався, перекладаючи "Козачку"».
Меріме мав намір перекласти рідною мовою кілька творів Марка Вовчка і все ж не наважився показати французьким читачам «роз'ятрені криваві рани» героїв оповідань української письменниці.
А чи був знайомий Проспер Меріме з Марком Вовчком? Жодних підтверджень того немає, хоч підстави для такого припущення існують. У1860— 1863 рр. Меріме і Тургенєв перебували в Парижі, а в цей час там майже постійно жила українська письменниця, яка підтримувала приятельські стосунки з Тургенєвим, Саме він познайомив Марка Вовчка з французькою літературно-мистецькою інтелігенцією, серед якої міг бути і Проспер Меріме.
Отож, своїми дослідженнями з історії українського народу, своєю увагою до його літератури Проспер Меріме сприяв взаєморозумінню й повазі одного народу до іншого.
|