Юліуш Словацький на Україні
Вихований у польському інтелектуальному середовищі, де читали і розмовляли кількома європейськими мовами, але народжений в Україні, в Кременці Ю.Словацький від наймолодших літ був нерозривно з нею пов’язаний, зрослий своєю польською душею з українськими краєвидами, блакиттю і золотом подільської далечі, з квітами, що росли попід тинами та вікнами тамтешніх осель.
Спогади та твори про Україну в Ю.Словацького з’являються, як правило тоді, коли поет намагається збагнути болючі суперечності, що його переслідують.
Україна – земля його дитячих літ – була для поета символом нематеріального, а духовного, вічного. Читаючи його твори, важко опиратися враженню про те, що він найчастіше спілкувався з духом України, а не з її реальним втіленням. Неухильна ідеалізація України мала глибокий сенс. Цю філософську проблему пояснював Юліуш у листі до матері, одержавши від неї в Парижі килимок, що висів над його дитячим ліжечком у Кременці. Отож світ, з яким поет стикався в еміграції – в Дрездені, в Лондоні, чи Парижі, нагадує видиму сторону візерунчастої тканини. Натомість її нитки, сховані від глядача, занурені в світ уяви, набагато кращий і досконаліший від реального. Власне там, по другий бік канви, схована Україна – хоч бачена поетом очима уяви, але правдива, може навіть правдивіша, ніж доступний для ока “земний килимок”.
Українські спогади – найглибша та найчистіша криниця спогадів Ю.Словацького. “Король-дух”, містично проваджений Ю.Словацьким “з глибини століть крізь сонце й домовини”, “вічний революціонер”, дух, що його поет відчуває у своєму єстві, що не дозволяє йому піддатися під жодну світову владу і не визнає жодних авторитетів, набираються земного життя, як тільки будяться в ньому спомини про місце, де він усвідомив себе, тобто про Україну.
Романтичний поет – ідеал Ю.Словацького – повинен не лише творити, але й жити згідно з високими засадами моралі, не прагнучи ні користі, ні слави. Дар натхнення був для поета нелегким обов’язком, душевним тягарем. Такий творець – виразник духу нації. Він воскрешає в часи неволі міфологічне минуле народу, щоб наблизити встановлення справедливості в часи теперішні. У боротьбу за незалежність Польщі ідеально вкладалась заклична творчість українських рапсодів, які співали про героїчні походи запорожців, їхню мужність і відданість оборони омріяної, але насправді кров’ю окупленої свободи.
Найкраще це видно у “Беньовському”. У тій, мабуть, найзнаменитішій у світі щодо кількості відхилень від головної сюжетної лінії поеми, українське і польське майбутнє зливаються воєдино. Річ Посполита - незалежна могутня держава, а в той час Україною правлять гетьмани нічим і ніким нескуті. А степова душа і пісня українська лунають чисто, облагороджуючи життя польської шляхти подихом найвищої поезії.
Ляхи! Тепер цього вам не збагнути,
Як то заходили в двори до вас
Давно колись пісні і думи степу...
Дух матері старої України,
Що спати ще в могилі не хотів,
Душа гетьманська і гетьманські чини
І синя мла, і памроки степів...
Захоплення українською тематикою прийшло до поета на самому початку його поетичної творчості. Вивчаючи українську історію, Юліуш відкрив знамениту тему – історію Запорізької Січі. Так постає твір “Змій”.
Запорожці його зневажають небезпеку і саму смерть, а гроші, здобуті в походах на турецькі міста, не мають для них жодної вартості. То – поблякле, жовте листя, яке має зникати, а самі запорожці у Словацького не є морськими розбійниками. Це організоване військо, яке знає дисципліну і готове битися за Україну. Їхній кобзар співає тужливу пісню:
Спіть, бо минулася ваша пора!
О, ви жили колись тут в Україні.
Поки земля не взяла вас сира!
Ви жили вчора, ми живемо нині.
Якщо порівняти перший твір Ю.Словацького “Українська думка” з поемою “Змій”, то можна легко переконатися, що наївне захоплення Україною змінювалось в поета на свідоме, політично вмотивоване ставлення до неї. У першому творі – козак Рунько – сентиментальний парубок, якому призначено лише ридати, який ще зрештою накладає на себе руки. А в поемі ”Змій” вже постають інші козаки, войовники і месники, свідомі свого національного покликання.
Україна була для поета не лише предметом його історичних пошуків і досліджень, вона дала йому головний мотив для розуміння християнської моралі і концепції самого Бога. У поезії “Гімн”, написаній на початковому етапі його творчості, кожна строфа закінчується печальною нотою: “Боже, сумно мені”. Це і скарга на людське безсилля, на байдужість вищої духовної сили до несправедливих порядків на землі. Образ Бога – образ духу, що не вміщується в життя людини. Він – тільки свідок, а не суддя людських вчинків. А той Бог, що явився йому серед українських степів, - зовсім інший.
Це Бог не хробаків, не того тіла,
Що нишком під ногами проповза,
Він любить птаха широчезні крила,
Біг коней гуркітливий, немов гроза,
Вогнем він пише, кличучи до діла.
Його вблагає чин, а не сльоза,
Перед костьольним згублена порогом –
Ниць перед ним паду, бо він є Богом!
У творах Юліуша Словацького прочитується “українська самостійність”, якої він вимагав від свого земляка. Та самостійність не лише творча, а має в собі дух політичного мислення. Поет дійшов не лише до чіткого розуміння національної окремішності України, але й до пророчої візії майбутньої української держави.
Якщо додати всі висловлювання Юліуша про Україну до пророцтва, яке він висловив у поемі “Вацлав”, то створюється враження, що його “українська самостійність” сягає Шевченкового рівня.
Виявом симпатії до України взагалі й, зокрема, до постаті І.Мазепи є один із найкращих творів поета про легендарну молодість українського поета. Мазепа завжди був для московської імперії джерелом клопотів, “зрадником народу”, затятим ворогом Петра І, помічником польської шляхти... Українські радянські літературознавці як вогню бояться аналізувати п’єсу Ю.Словацького “Мазепа”, бо саме ім’я героя вимагало відхрещуватися від цієї особи і цієї речі. Твір взагалі розумівся як такий, що не має нічого спільного з Україною, а сам Мазепа є “ловеласом і кмітливим пажем польського короля”.
Але поет добре знав про кого пише. Мазепа в Ю.Словацького – насамперед представник козацтва. “Я син козацький, я вмію битись!” – говорить про себе той королівський паж, який крім того вміє боронити ще й слабших за себе. Точно про це сказала Аліна Ковальчикова, польська дослідниця творчості Ю.Словацького: “Мазепа, оповитий славою хитрого звідника, виявляє мудрість, благородство серця”.
Шедевр польської драматургії “Мазепа” сприймається як пророчий епізод із життя видатного державного мужа.
Грандіозна за масштабами і глибиною проникнення в історію, найреалістичніша з усіх романтичних візій Юліуша, поема “Беньовський” дає найбільше матеріалу для розуміння того, яке місце займає Україна в поетовій свідомості. Україну сприймав поет як приспане, але не мертве гніздов ”я свободи. Поет говорить, що Україна не знає куди рухатися: йти з поляками – чи дорогою Б.Хмельницького. Ю.Словацький розумів драматизм цього питання, який поглибився, коли Польща, вслід за Україною, втратила свою незалежність. Але у його творі “дух старої матері України” постійно зустрічається з “духом матері Польщі”, але між ними уже існує якась межа, непереборний конфлікт:
О, мати Польще! Ти давно не чула
В степах такого дикого волання.
Після звернення до матері – Польщі, поет звертається до “найбільшої, найсумнішої”:
Моя вітчизно давня! Я стою
В твій смертний лик вчарований без тями;
Ти зваблювала молодість мою
На давній шлях сумний між цвинтарями,
Вже інші про будущину твою
Співають! Я мов сторож між хрестами...
Мов журавель в руках своїх тримаю
Своє камінне серце, о, мій краю...
Нам необхідно згадати ще один чудовий твір Ю.Словацького. Це “Срібний сон Саломеї”, “драматичний романс”, як назвав цю річ сам поет. Це надзвичайно важливий твір для розуміння феномену, який називається українським патріотизмом Ю.Словацького. У ньому поет висвітлює ті ж події, які стали основою для “Гайдамаків” Т.Шевченка. Гостра критика в обох творах спрямована на польську шляхту.
“Срібний сон Саломеї” – оповідь про жорстокі діяння українських повстанців-гайдамаків і про ще жорстокіші дії польських магнатів. Рейментяр Стемповський наказує облити смолою козака Семенка, підпалити і вести його, як живу свічку.
Але й гайдамаки не кращі. Немає великої різниці між сценами вбивства дітей Гонти і замордування дітей пана Грущинського. Можливо, в Т.Шевченка жорстокість показана із більшою експресією, бо батько ріже сам своїх синів, а польських дітей вбивають колії. Однак твір Юліуша є більш вимовним, бо злочинства поляків звершуються на тлі їх цілковитої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна, глибоко переживає трагедію, говорячи:
Не буде України, ох, не буде!
Бо люди ці потнуть її мечами,
І, квітів польних, що цвітуть ночами,
Ох! Ох! Кінець – погибель Україні!
Бо звитися на могилах шляхетські знамена
повинні.
Пафнуцій закликає до покаяння, а проповідником, пророком українського примирення і поєднання виступає старий лірник Вернигора, який вірить у те, що польські магнати будуть покарані за кривди, завдані українському народові.
У драмі “Срібний сон Саломеї” – не має ні революційної агітації, ні прямої апологетики ідеї революції, автор хоче лише осмислити криваве революційне повстання. Твір завершується ідеєю християнського примирення.
3 Юліуш Словацький в українських перекладах та дослідження творчості поета
З цілого ряду причин трапилося так, що творчість Юліуша Словацького і за його життя, і протягом довгих десятиліть після смерті не була на стільки відомою, як творчість А.Міцкевича. За життя про нього часто говорили, як про нещасливого, в’їдливого і заздрісного “антагоніста” А.Міцкевича, ніж як про великого поета.
“Відкрито” Ю.Словацького було десь в 60 – 70 рр., причому як зазначив автор першої грунтовної монографії про Юліуша Антоні Малецький (1866 р.), відкритий він був саме польською революційно настроєною молоддю. На Україні, особливо в Галичині, твори Ю.Словацького були вже відомі за його життя, однак перші переклади українською мовою з’явилися досить пізно – в 70-х рр. Іван Верхрацький, видаючи у 1876 р. свій переклад “Батька зачумлених”, посилався на високу оцінку цієї поеми в монографії Малецького, дослідження, яке в свою чергу сприяло поширенню слави поета. Перу Верхрацького належить переклад ще однієї поеми Ю.Словацького – “В Швейцарії”. Однак тепер, його переклади мають хіба що історичне значення, оскільки, як зазначив Іван Франко “переклад поеми “В Швейцарії” Верхрацький визначається браком поетичного чуття й таланту, а також неприродною мішаниною та ще більш незугарною мовою”. Та все ж таки саме ці переклади надовго визначили коло творів польського письменника, якими особливо цікавилися на Україні.
Так у 1890 р. поему “В Швейцарії” відтворив В.Кольба, у 1907 р. уривки з неї друкує “Молода Муза”, поему “Батько зачумлених” у 1909 р. перекладає В.Щурат, а в наступному, 1910 р. – С.Твердохліб. Звичайно перекладаються і інші твори поета – у 1909 р. з’являється “Ангеллі” (переклад Стебницького); трохи згодом – перша дія ”Мазепи” (переклад Вороного), революційну лірику періоду повстання 1830 р. відтворює Старицький.
Вибір поезії для перекладу був не випадковий. В 70 – 90-х рр. українського читача навряд чи міг здивувати ранній Словацький – доба романтизму у нас була вже позаду, а увага перекладачів зосереджувалася здебільшого на реалістичних творах.
Перекладом творчості Ю.Словацького займався Д.Павличко. Твори Юліуша, для якого Україна “була символом того, що нематеріальне, духовне й вічне”, в інтерпретації Д.Павличка – шедеври перекладацького мистецтва.
Виявляючи власну індивідуальність Д.Павличко не “українізує” польські тексти, не підганяє їх під власні смаки й уподобання, а увиразнює, робить образи більш чіткіші й доступніші. Він шукає відповідників не так на рівні лексики, як на рівні смислово-емоційного насичення образу.
Для прикладу варто навести окремі строфи інтерпретації поезії Ю.Словацького Павличком і Нарубіною. Не важко переконатися, що переклад Д.Павличка звучить органічніше і ближче до оригіналу.
Jezeli kiedy w tej mojej krainie,
Gdzie po dolinach moja Ikwa plynie
Gdzie gory moje blekitnieja mrokiem
A miasto dzwoni nad szumnym potokiem.
Якщо колись у тій моїй країні,
Де котить Іква хвилі по долині,
Де пасма гір блакитніють над мроком,
А місто дзвонить над шумним потоком.
(Переклад Д.Павличка).
Якщо ти будеш у моїй країні,
Де котить Іква хвилі свої сині,
Де гори пнуться у блакить високу,
Де дзвонить місто над сріблом потоку.
(Переклад Є.Нарубіної).
Д.Павличко починає переклад словами, суголоснішими з думкою самого автора, він не вдався до трансформації і не змінив рядка, як це бачимо у Є.Нарубіної.
Також Д.Павличком був здійснений переклад “Години думки”, уривків з поеми “Вацлав”, присвячених українській тематиці та з поеми “Ангеллі”.
Чи не найбільшу трудність у перекладі становить “Ода вільності” повна неясних, символічних образів, алегорій, натяків і недомовлень. Перекладав “Оду” Микола Бажан, як окремі, але міцно зв’язані між собою частини одного цілого. В першій картині домінує образ ангела, символу справедливості, який розправив свої крила над повсталою католицькою Польщею. Не відступаючи від оригіналу М.Бажан і в подальших розділах має на увазі образ божества, як втілення рівності і свободи. Іноді М.Бажан вдається до підсилення оригіналу, маючи на увазі пізніші антипапські та антиватиканські виступи Ю.Словацького. Так постає “образ духа неволі”, який “гордою стопою топче трони”, хоч і гнеться “під тягарем кривавої корони”.
Перекладом “Гімну” Ю.Словацького займався Є.Дроб’язко. Біда тут не в тому, що перекладач доповнює оригінал власними думками і висловами, біда також і не в тому, що деяких висловів первотвору перекладач не зрозумів (“вільності палає кров” – замість “вільності росте кущ” – тобто “дерево революції”), а справа вся в тому, що переклад вийшов трохи бідним, хоч він майже дослівно “відстукує оригінал”. Як перекладачеві Є.Дроб’язку краще вдалося перекласти ліричні вірші Ю.Словацького, де не раз можна зустріти творчий підхід до справи.
Ще один революційний твір поета – “Кулик” – був перекладений М.Рильським. Власне переклад вдався йому просто чудово, оскільки, ще з часів праці над “Паном Тадеушем”, М.Рильський добре знав шляхетський побут та звичаї, польський національний характер. Поет тут говорить про те, що простий народ хоч і співчував повстанцям, але особливої участі в подіях 1830 р. не брав, бо не відчував у них запоруки зміни свого тяжкого соціального становища.
Водночас, кращі сини Польщі, вихідці із шляхти, були готові жертвувати своїм життям заради відновлення Польщі. Надзвичайно важливим є епізод, в якому показано як син, ще не поховавши батька, що лежить у труні, пристає до повстанців.
Перекладач відтворює “Кулика” як написану “одним подихом” пісню про веселих і хоробрих людей, відтворює піднесений настрій повстанців, їх рожеві мрії і сподівання, як вони змальовані Ю.Словацьким і якими вони були насправді. М.Рильський гостро відчув, що образ шаленого чвалу крізь заметіль групи сміливців – це символ наростання сил народу, який піднімається на боротьбу.
М.Рильський був чудовим перекладачем, адже М.В.Гоголь так визначив завдання перекладача: ”Іноді треба віддалитися від слів оригіналу навмисне для того, щоб бути ближчим до нього”...
Оце “віддалитися”, щоб “бути ближчим”, оце проникнення в дух чужої мови, в дух змісту оригіналу для того, щоб краще передати його, - чи не головна риса М.Рильського – перекладача.
Говорячи про Ю.Словацького і Т.Шевченка, також можна віднайти деяку співзвучність їхніх творів, особливо, коли обидва автори славили ”українських гайдамаків” (“Гайдамаки” Т.Шевченка, “Три псалми”, “Беньовський” Ю.Словацького); коли зверталися до історичного минулого народу (“Іван Підкова” Т.Шевченка, “Змій” Ю.Словацького), надсилали послання рідним народам (“І мертвим і живим”... Т.Шевченка, “Гробниця Агагемнона” Ю.Словацького).
Ми не маємо жодних фактів, які б засвідчили особисте знайомство цих людей. Тут швидше йдеться про генетичні витоки, про наявність типологічних ознак, породжених однією історичною добою. Два поети належали до різних націй і класів, але у відтворенні дійсності були подібними.
Перші справді критичні оцінки творчості Ю.Словацького в українській літературі належать Івану Франку, який вже в 70-х рр. ХІХ ст. зацікавився польським романтиком. Іван Франко у своїй статті про польську літературу, захоплюючись творчістю Ю.Словацького, називає його “незрівнянним майстром польського слова, майстром поетичної форми та улюбленим поетом молоді”. Важливими також є ще дві статті критика, написані польською мовою з приводу шеститомного видання творів Ю.Словацького у Львові, підготовленого Бігелайзеном.
У рецензії “Нове видання творів Ю.Словацького” І.Франко дав оцінку першим чотирьом томам, проникливо аналізуючи твори, які після смерті поета викликали такий ентузіазм, що їх цінували вище від творів А.Міцкевича. Поезія Юліуша сприймалась гаряче читачами, адже закликала до боротьби. І, взагалі, за ним закріпилася слава “співця революції”, “поета листопадового повстання”, у якому він взяв участь своїм словом – поетичним закликом до бою.
4 Юліуш Словацький в інтерпретації Івана Франка
Образ вічного революціонера вперше зустрічається у вірші Ю.Словацького “Odpowiedz na psalmy przyszlosci Spiridionowi Prawdzickiemu” (1845). На подібність Франкового “Гімну” до цього твору вказував ще Филипович. Вражають насамперед не тільки спільні образні парадигми, а майже ідентичний ритмічний малюнок обох поезій, однак Дух Франка не постає з тілесних мук потойбічного світу, він живе у народній пам’яті як невмирущий символ вічної людської жаги, оновлення і поступу. Енергія Франкового “Вічного революціонера” могутня і всеперетворююча, у ній відсутнє руйнівне начало притаманне романтичному началу (аналогу) Ю.Словацького.
Франків Дух покликаний до життя часом, бурхливими і динамічними загальноєвропейськими процесами, як провісник неминучих суспільних перемін. Цей романтичний ореол цього образу набуває реалістичної конкретизації і пластики. Зникає таємничість, загадковість перших рядків “Гімну”, натомість чітко вимальовуються такі ідеологічні сфери: дух, наука, думка, воля.
Вічний революціонер –
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, -
Він живе, він ще не вмер.
Ні попівскькії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело. (Т.І, с.22).
Дух у Ю.Словацького, його “вічний революціонер”, - це якийсь незбагненний апокаліптичний образ виплеканий у романтичній традиції, пов’язаний з тривожною атмосферою боротьби за незалежність Речі Посполитої. Це – гордий виклик польській шляхті, що зневірилась у високій моральності і силі свого народу. Це страшне поєднання двох світів, мороку руїн і Божого світла, сили землі і сили неба, життя і смерті. І, як зазначає Д.Павличко ”дух стражденний, навіть загнаний у могили” і “дух, що тіло рве до бою”, - не вороги, а браття.
Взагалі, Ю.Словацький визнавав революцію, як криваву необхідність і це привело його до революційного ідеалізму і поет не лише допускав, а й обстоював саму ідею революції, насильницького поборення зла. Однак революція у системі поглядів Словацького ніяк не панацея, бо вирішальне значення у гуманізації людства поет відводить усе-таки смиренній християнській любові до ближнього.
Якщо ж І.Франко замолоду ще захоплювався ідеалом “Вічного революціонера” навіяним йому Словацьким, під впливом якого написав власне свій вірш, то в 1903 році збагачений життєвим досвідом, він уже твердо пояснював оцей революціонізм Міцкевича романтичними ілюзіями, що заполонили Європу на початку 30-х рр. ХІХ ст. Це був час, коли люди впивалися великими словами і гучними фразами не дуже дбаючи про їх зміст. Не меншою була і віра в те, що революція – успішний чинник політичного поступу. Віра Міцкевича в близькість і спасенність загальноєвропейської революції була виплодом романтичної доби, що ставила силу чуття і запалу понад силу розуму та досвіду.
Франко згодом попрощався з революційними ідеями своєї молодості, адже зрозумів, що вона руйнівніша і шкідливіша і далеко не така ефективна, як вважають її прихильники.
| 