Анна Ахматова
 Чи знаєте ви, що мати великої Анни Ахматової похована на Хмельниччині, в селі Слобідка-Шелехівська Деражнянського району? І що там є дуже затишний, багатий на меморіальні речі музей поетеси, розміщений у колишньому маєтку її тітки?
Будинкові «тітки Вакар», як називала Анна свою родичку, понад двісті років, проте він добре зберігся. Його оточує парк, точніше — те, що вціліло з далеких часів, коли тут було «дворянське гніздо». Ахматова приїздила сюди не раз. Уперше — семирічною дівчинкою. А потім іще принаймні двічі — 1906 року і 1912-го. Про ці сторінки біографії поетеси дослідники згадують рідко. А тим часом, «слобідсько-шелехівські» сюжети Анни Ахматової вельми цікаві.
Власне, тоді вона була ще не Ахматовою, а Анею Горенко. В Одесі (місті моєї юності!) поетесу вважають стовідсотково «своєю», оскільки народилася вона в дачному будиночку на Великому Фонтані, біля моря. І хрещена була в Преображенському соборі. Її батько був морським інженером — красенем і ловеласом, чиї численні романи «на стороні», зрештою, й зруйнували родинне життя Андрія Антоновича та його дружини Інни Еразмівни, яка на той час встигла народити шестеро дітей. Анна мала двох братів і трьох сестер.
Виходило так, що приїзди в Слобідку-Шелехівську були пов’язані з драматичними моментами в житті Анни. 1906 року розлучилися батьки, і тепер мати — з її абсолютною житейською непрактичністю — опинилася в скрутній ситуації, коли стали серйозно дошкуляти матеріальні труднощі. А в липні померла від туберкульозу сестра Інна. Анні ж щойно виповнилося сімнадцять. Вона, жителька Царського Села, приїхала в Київ складати іспити у Фундуклеївській гімназії. У Києві жили родичі, в тому числі й «тітка Вакар» — Анна Еразмівна Вакар, яка в Слобідці-Шелехівській мала дачу. Поруч, у сусідньому селі Літки, таку ж дачу мала її сестра. Старий Еразм Стогов подарував по маєтку кожній із дочок — не вистачило тільки матері Анни, Інні Еразмівні.
У Слобідку-Шелехівську Анна приїхала з «рубцями» на серці: вона щойно пережила любовну драму. Та ще й яку! Хотіла навіть накласти на себе руки, оскільки  той, кого вона покохала — студент Петербурзького університету Володимир Голенищев-Кутузов — виявився холодно-байдужим до її почуття.
Скільки пристрастей уже звідало серце Анни! Вона вже давно пише вірші, проте час літературного дебюту ще не настав. Утім, він уже зовсім близько: на сторінках журналу «Сиріус» Гумільов незабаром надрукує її поезію «На руке его много блестящих колец...»
У музеї, під склом, є гіпсовий зліпок її руки. У молодості в Анни було бліде обличчя, довге темне волосся — і прекрасні білі руки...
Склавши іспити, вона поїхала в Євпаторію, до улюбленого свого моря. А потім знову повернулася в Київ. Треба було закінчувати гімназію. Взагалі-то, Анні «світив» Смольний інститут у Петербурзі, — однак у його стінах вона затрималася ненадовго, всього на кілька тижнів. Її відрахували, помітивши одного разу, як вона — сонна! — блукала коридорами інституту.
И вот я, лунатически ступая,
Вступила в жизнь, и испугалась жизнь, —
напише Анна Ахматова через багато- багато років. У неї це й справді було десь до 13—14 років: лунатизм. У найновішій біографії поетеси лунатизм Ані Горенко пояснюється втратою внутрішнього спокою, викликаного розладом між батьками та хворобами й смертями двох сестер
Сім’я Горенків
Отже, влітку 1906 року Аня Горенко поселилася в Києві. Колись — ще в далекі 1840-ві! — тут, у канцелярії генерал-губернатора Д.Бібікова, служив Еразм Стогов, її дід по матері, який устиг чимало зробити для благоустрою міста.
Аню прийняла родина Вакарів. Проте в тітки вона почувалася не дуже затишно, про що невдовзі й написала Сергієві фон Штейну, чоловікові своєї сестри Інни: «До мене тут усі дуже добре ставляться, проте я їх не люблю. Надто ми різні люди. Я все мовчу і плачу, плачу і мовчу. Це, звичайно, видається дивним, але оскільки інших недоліків я не маю, то користуюся загальною прихильністю» (із листів Анни Горенко до С.Штейна )
Листи до Сергія фон Штейна — кардіограма її душі київського періоду. Її думки часто залітають у Царське Село, де вона мріє побувати бодай на Різдво. Найголовніший же мотив листів — Володимир Голенищев-Кутузов. Анна переповнена почуттям до свого коханого, якому немає ніякого діла до її страждань. Наполегливо просить Штейна вислати їй його фотографію, зізнаючись: «я досі люблю В.Г.-К. І в житті немає нічого, нічого крім цього почуття. У мене невроз серця від хвилювань, вічних терзань і сліз».
Нарікань на розладнане здоров’я багато. Безсоння, серцеві напади, запаморочення... Одного разу, коли родичі поїхали з Києва у свій маєток на Поділля, Анна впала, втративши свідомість, на килим, а коли прийшла до тями — не могла сама роздягтися, ще й привиддя якісь марилися перед очима! «З серцем у мене зовсім погано, і як тільки воно заболить, ліву руку зовсім відбирає», — скаржиться Анна Горенко своєму другові.
Їй часто здається, що вона нікому не потрібна. Тому в листах домінують апокаліптичні настрої: думалося навіть про смерть. Якось згадала, що рік тому, в Євпаторії, хотіла повіситися — проте тоді нічого не вийшло: «цвях вискочив із вапняної стінки». «Мама плакала, мені було соромно — взагалі кепсько...»
Тепер так само почувалася зле. «Грошей немає. Тітка пиляє», — таким було повсякдення. «Тітка Вакар... мене не терпить», — вирішила Анна. Її гнітять розмови про політику, рибні обіди, крик дядька. «Я не можу винести цього обману, який обплутав мене... Пошвидше б закінчити гімназію і поїхати до мами». Хоча звідтоді, як вона залишила Царське Село, минуло лише півроку.
Атмосфера в домівці Вакарів так гнітила Анну, що, зрештою, вона перебралася жити до своєї кузини, Марії Змунчилли. Це одна з київських адрес Ахматової: вулиця Мерінгівська, 7, квартира 4 (нині — вул.М.Заньковецької).
Вона палила — очевидно, в ті часи це було екзотикою. Потім — на радість родичів — кинула. А загалом, нічого доброго в її київських буднях, судячи з листів, не було. Суцільна душевна неприкаяність і зосередженість на власних стражданнях. Вони явно перебільшені («Я скінчила життя, ще не починаючи»; «я вбила душу свою, і очі мої створені для сліз...»). Так, зрештою, буває в юності, коли перші драми здаються кінцем світу. Причина добре відома: отрута нерозділеного кохання. Саме ці слова й написала одного разу Сергієві фон Штейну гімназистка Аня Горенко.
Звісно, її не оминали увагою зацікавлені погляди ровесників і дорослих чоловіків. Але що з того?! Кузен Дем’яновський освідчується «кожних п’ять хвилин», тільки Анні він нагадує набридливу муху. Поет Федоров (старший за Анну на цілих двадцять років!) цілував її, «клявся, що любить», — а їй запам’яталося, що Федоров, цілуючи, «знову пах обідом»... Голенищев-Кутузов — ось хто поселився в її серці по-справжньому!
Хоча, хтозна, чи так уже й по-справжньому. Адже в серці Анни знайшлося місце і для іншого. І в якусь мить вона вирішила, що саме цей Інший — її доля. «Я виходжу заміж за друга моєї юності Миколу Степановича Гумільова. Він любить мене вже три роки, і я вірю, що моя доля бути його дружиною. Чи люблю я його, я не знаю, але здається мені, що люблю». Під цими рядками з листа до того ж таки С. фон Штейна — дата: 2 лютого 1907 р. Враження таке, що відбувається сеанс самонавіювання: Анна віддає себе в полон фатуму. Почуття Гумільова для неї важливіші, ніж власні. «Він так любить мене, що навіть страшно», — вирішила київська гімназистка, отримуючи гумільовські листи з Парижа. Цього їй достатньо для щастя. Вона все ще чекає від фон Штейна фотографію Голенищева-Кутузова — а тим часом думає про одруження з Nicolas. Батько, може, проти шлюбу, і тоді вона втече з дому і повінчається таємно!
Фантазії в цій її грі з Долею хоч відбавляй. І підсвідомого намагання подолати власні сумніви — також. Проте час ішов, а сумніви не зникали.
У травні 1907 року Анна закінчила Фундуклеївську гімназію і наступної осені тут же, в Києві, вступила на юридичне відділення Вищих жіночих курсів при університеті Святого Володимира. Важко уявити, чим саме був зумовлений такий вибір. Ахматова згодом писала, що їй подобалися історія права й латинь, — і не більше.
Минуло ще півтора року. Сюжет її дивного, затяжного роману з Гумільовим нарешті наблизився до розв’язки. Виглядало так, що закоханий поет «вимучив» Анну своєю «страшною» любов’ю-облогою, а вона сама себе — ваганнями. Тричі — тричі! — наражаючись на її відмови, Nicolas хотів покінчити життя самогубством, і, зрештою, Анна остаточно здалася. Сталося це восени 1909 року, після літературного вечора, в якому брали участь і петербурзькі друзі Гумільова. Анна й Микола зайшли в ресторанчик поруч із нинішньою Європейською площею (стояв він на тому місці, де тепер Український дім) — і саме там вона сказала «Так», погодившись пов’язати свою долю з Гумільовим.
Украй цікава в цій історії послідовність подій.
Рівно за тиждень до вирішальної зустрічі з Анною Микола Гумільов стрілявся на дуелі з Максиміліаном Волошиним. Причиною їхнього конфлікту була, звичайно, жінка. Звали її Єлизавета Дмитрієва. У літературному Петербурзі довгий час не знали, що Дмитрієва і загадкова поетеса Черубіна де Габріак — це одна й та ж особа. Єлизаветі подобалося «крутити голови» кільком чоловікам одразу; вона навіть вирішила, що однаково любить обох. Гра серцями закінчилася пострілами біля Чорної річки, тієї самої, де колись стрілялися Пушкін із Дантесом.
Тоді, 22 листопада 1909 року, життя Гумільова й Волошина врятував щасливий випадок. Хоча — хтозна, чи то була проста випадковість. Секундант Волошина граф Олексій Толстой згодом розповідав, що фактично рятівником двох поетів був його батько, який навмисно «насипав у пістолети подвійну порцію пороху, через що посилилася віддача в момент пострілу й істотно зменшилася точність влучання»
Ну, а вже 28 листопада Микола Гумільов виступав із читанням власних поезій у залі київського Купецького зібрання. Разом з ним до Києва приїхали друзі-літератори — той-таки Олексій Толстой, Михайло Кузмин (ще один секундант у день дуелі!), Петро Потьомкін...
Чи знала про всі ці драматичні події Аня Горенко? Очевидно, знала, адже про дуель багато писалося й говорилося.
25 квітня 1910 року Анна Горенко й Микола Гумільов повінчалися в церкві Микільської слобідки за Києвом, на лівому березі Дніпра. Тоді це був Остерський повіт Чернігівської губернії. Церква була дерев’яна — невеличка, по-домашньому затишна, з вишитими рушниками над іконами (зруйнували її в 1960-ті, коли будувалася станція метро «Лівобережна»). Нікого з родичів на вінчанні не було — вони вважали цей шлюб приреченим. Та й недарма ж самі молодята подалися вінчатися подалі від зайвих очей!
Щасливий Гумільов в одному з віршів назвав Анну «чаклункою»:
Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
Передчував, що спільне життя з «чаклункою» буде сповнене несподіванок і випробувань?
Молоді поїхали в Петербург і поселилися в будинку Гумільових. А далі... пристрасне почуття поета швидко вигасло (можливо, тому, що «фортеця» була взята?). Сімейні обов’язки стали обтяжувати його, — і через півроку Микола Гумільов подався в свою улюблену Африку. На кілька місяців. «Ми надто довго були женихом і нареченою, — пояснювала згодом Ахматова. — Коли ми одружилися в 10-му році, він уже втратив свій пафос...» (Чуковская Л. Записки об Анне Ахматовой. — М., 1997. — Ч.1. — С.187).
Її самотність давала імпульс поетичному натхненню. Коли Гумільов повернувся з Африки, він не впізнав віршів своєї дружини. Вона стала Поетом. Саме тоді, за його відсутності, було написано переважну частину віршів, які й склали першу збірку Анни Ахматової «Вечір» (1912).
...І ось у травні 1912 року Анна знову гостює на Поділлі. Два роки сімейного життя принесли їй чимало печалі. Весільна подорож за кордон швидко закінчилася — і почалися будні «розлюбленої» молодої жінки. Зрештою, вони з Гумільовим дали одне одному цілковиту свободу і сповна нею користувалися. В Анни зав’язався роман з художником Амедео Модільяні, з яким вона якось познайомилася в Парижі.
Втім, сімейний корабель продовжував плисти. Гумільови щойно повернулися з подорожі Європою. Анна чекає на дитину. На літо вона їде до родичів на Поділля. У Слобідці-Шелехівській зупиняється мовби «по дорозі», оскільки далі має їхати до кузини Марії Змунчилли в сусідній «маєток Літки». Факт цей достеменний — його засвідчила сама поетеса: «З Києва я поїхала в маєток моєї кузини — в Подільську губернію — маєток Літки» (Див.: Черных В. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой. — Ч.1. — 1889—1917. — М., 1996).
У Літках Анні являлася поетична муза. Ось один з її віршів травня 1912 року — щедрий на зорові деталі, меланхолійно-печальний за настроєм, адже ключовим у ньому є несподіваний суїцидний мотив.
***
Здесь все то же, то же, что и прежде,
Здесь напрасным кажется мечтать.
В доме у дороги непроезжей
Надо рано ставни запирать.
Тихий дом мой пуст и неприветлив,
Он на лес глядит одним окном,
В нем кого-то вынули из петли
И бранили мертвого потом.
Был он грустен или тайно-весел,
Только смерть — большое торжество.
На истертом красном плюше кресел
Изредка мелькает тень его.
И часы с кукушкой ночи рады,
Все слышней их четкий разговор.
В щелочку смотрю я: конокрады
Зажигают над холмом костер.
И пророча близкое ненастье,
Низко, низко стелется дымок.
Мне не страшно.
Я ношу на счастье
Темно-синий шелковый шнурок.
Драматургія переживання ліричної героїні тут цілком парадоксальна: смерть уявляється їй «великим торжеством», щасливим вивільненням. Голос глибоко самотньої рефлектуючої душі, якій відоме втішання стражданням, — ось що таке ці рядки, написані в Літках!
Здається, у ті ж таки дні 1912 року написався і вірш «Я научилась просто, мудро жить». У ньому, на відміну від попереднього, тріумфує вітальний настрій. Маленькі радощі буття загострюються усвідомленням минущості й тліну всього сущого, — проте які все ж таки емоційно розкішні знаки гармонії з тим, що оточує тебе тут і зараз! З небом, криком лелеки на даху, лопухами в яру, жовто-червоною китицею горобини, пухнастим котом, вогником десь удалині...
***
Я научилась просто, мудро жить,
Смотреть на небо и молится Богу,
И долго перед вечером бродить,
Чтоб утомить ненужную тревогу.
Когда шуршат в овраге лопухи
И никнет гроздь рябины желто-красной,
Слагаю я веселые стихи
О жизни тленной, тленной и прекрасной.
Я возвращаюсь. Лижет мне ладонь
Пушистый кот, мурлыкает умильней,
И яркий загорается огонь
На башенке озерной лесопильни.
Лишь изредка прорезывает тишь
Крик аиста, слетевшего на крышу.
И если в дверь мою ты постучишь,
Мне кажется, я даже не услышу.
Мудрість простоти — саме її відкривала для себе поетеса, гостюючи на Поділлі.
18 вересня (за старим стилем) Анна Андріївна народила Льову — їхнього з Миколою Гумільовим сина. Мине час — і він стане знаменитим вченим. Книги Льва Гумільова й досі не сходять з «розвалів» «Петрівки» у тому самому Києві, де укладався крихкий, як ранній лід, сімейний союз його батька й матері.
В автобіографічних нотатках А.Ахматової, навіяних спогадами про юність записано: «всі вважають мене українкою». По батькові вона й була українкою, хоча й стала російською поетесою з татарським літературним псевдо: «Ахматова». Цілком можливо, що «голос крові» таки озивався в ній — принаймні, тут, в українській стихії Літок чи Слобідки-Шелехівської. Хіба без цього «голосу» вона змогла б так тонко відчути і перекласти «Зів’яле листя»
| 