Каталог статей

Колись в якійсь країні, в якомусь місті чи селі жив — Скульптор. Був він досить популярний серед народу, Люди цінували його витвори, милувались ними, вельможі за них щедро платили. 
Якось вирішив Скульптор виліпити Адама. першого чоловіка на землі, зачинателя роду людського. Ніхто до того часу за цю справу не брався. «Не годиться першого чоловіка втілювати у глині, треба знайти надзвичайний матеріал», — міркував собі Скульптор. І взявся ліпити із хліба святого.
Не встиг завершити роботу, як до нього вже зайшов перший відвідувач, шанувальник таланту. Це був дідусь із сивим волоссям.
— Я виліпив Адама. зачинателя роду людського! — похвалився скульптор.
— А ти його бачив?
— Ні, — заперечливо похитав головою Скульптор. — Я його душею відчув.
— Не все можна уявити. — сказав старий.— Я тебе познайомлю з тими, хто знав Адама. Це дві сестри: Правда і Неправда. Встань удосвіта, вийди на битий шлях — і зустрінешся з ними.
Скульптор вчинив так, як учив його дідусь. Довго чекати не довелося. Бачить — іде назустріч йому гарна дівчина, вбрана у шовк і золото. Зроду-віку такої краси не бачив.
— О Скульпторе, — мовить вона солодким голосом, — ти створив шедевр, ти створив ідеал Людини! Тебе за це треба по-царськи нагородити і прославити твоє ім'я у віках!
Стало митцеві приємно аж до млості. Коли це чує:
— Не гадай, Скульпторе, що піймав Бога за бороду!
Звідкілясь з'явилася жебрачка. Шмат сірої матерії прикривав її голе, посиніле од холоду тіло, смутну очі світилися джерельною чистотою.
— Ти зіпсував людську працю — хліб. І створив не Адама — зачинателя роду, а себе, своє я. І думав ти лише про славу та гроші.
Скульптор так розсердився, що не стримався, підняв грудку землі і жбурнув у жебрачку.
Мало хто з людей пішов милуватися його витвором. Та Скульптор був самовпевнений і завжди настоював на своєму: «Правда сказала мені, що я створив Адама, першого чоловіка». І невтямки йому було, що жбурнув грудку в саму Правду — голу, сумну і тривожну.
Хіба може бути Правда в золоті і шовку та з улесливою мовою? То лиш Неправда прикривається коштовностями з розрахунку на людську слабкість.

 

 

Байка Езопа "Крук і Лисиця" 

Притча "Дурна черепаха"

Якось в одній далекій країні почалась повінь. Дощ падав так сильно і безперервно, що невдовзі всі поля були залиті водою. З кожним днем вода підносилась все вище і вище. 

Раптом почувся плач. Плакала найповільніша і найдурніша черепаха.

- Чому ти плачеш? - загегала гуска, що пролітала.

- Утоплюся! - заридала черепаха. - Тобі легко, ти маєш крила, можеш літати... А мої ноги такі короткі, що потрібно аж два місяці, щоб дійти до гір...

 - Ну,ну... - заспокоювала гуска. - Ось покличу свою сестру, і ми занесемо тебе на гору.

Коли прилетіли гуси, вода вже доходила черепасі до шиї. Вони опустилися, тримаючи в дзьобах вербову галузку. Черепаха схопилась за неї ротом і гуси підняли її догори.

Вони полетіли понад водою до гір, де вже зібралися всі інші черепахи, які були трохи мудріші і вирушили в дорогу, коли виявили, що вода починає прибувати. Черепахи були дуже щасливі, коли побачили, що гуси рятують їхню немудру товаришку, і почали голосно вигукувати, щоб прославити двох гусок й віддячитися їм:

- Слава! Слава! Заспіваймо спасителям "Слава!"

Але коли гуси були ще над водою, найповільніша і немудра черепаха з радости також закричала:

- Слава-а-а!

І... плюх у воду.

 

Данте Аліг'єрі "Божественна комедія"

                                         СПОКУСА

    Один пустельник був такий святий, що однією ногою вже, як мовлять, стояв у небі.

   Його печера була вибита в стіні високої, покритої зеленню гори, і в ній майже нічого не було. Пустельник збирав лісові ягоди, трави, а іноді до недільного обіду - трохи грибів.

   "Як же його спокусити?" - сушив собі голову Диявол.

   Він стежив за кожним кроком пустельника, уважно його вивчав - і все для того, щоб знайти в ньому хоч якусь ваду. Але нічого не знаходив. Ходив за ним назирці, лютував і проклинав. Врешті-решт вирішив, що мусить розпочати конкретну атаку.

   З'явився перед пустельником саме тоді, коли той підкріплювався куснем хліба, вмоченим у джерельній воді.

   "Привіт, - сказав Сатана. - Знаєш, хто я?"

   "Диявол", - спокійно відповів пустельник. 

   "Бог погодився, щоб я тебе спокушував. Мені дуже потрібно, щоб ти скоїв якийсь тяжкий гріх".

   "Говори далі, - промовив пустельник. - Я слухаю".

   "Вбий когось".

   "Ні, і мови не може бути".

   "Згріши з жінкою".

   "Це бридко і потворно. Я ніколи цього не зроблю. Забирайся геть, дияволе. Тобі навіть фантазії бракує".

   "Ну, то хоча б випий трохи вина. До того ж, це навіть і не гріх. Зроби мені щось приємне!"

   Пустельник зітхнув:"Ну, добре. Ковток вина - в цьому справді нема нічого поганого". Випив ковток, набрав повітря, тоді - ще один...

   "Ммм...чудове вино, - випив ще ковток. - Міцне!"

   Потім зареготав, упав навколішки і кинувся хлистати вино.

   Тим часом до нього прийшла дівчинка.

   "Добридень, святий чоловіче! - привіталася вона. - Я принесла тобі хліба і яблук".

   Очі пустельника налилися люттю, він схопив дівчинку за волосся і кинув на землю. Вона почала кричати. Її батько, працюючи в полі, почув плач і прибіг на допомогу. Побачивши батька, пустельник схопив каменюку і з силою пожбурив у нього.

   Минуло досить часу, поки пустельник прийшов до тями і побачив, що в ногах у нього лежить закривавлений чоловік.

   "Мені здається, що він мертвий", - переможно промовив Сатана. Потім зірвав квітку і поклав собі до уст.

   Пустельник, вражений, упав на коліна:"Господи Боже, що я наробив?"

   Відповів йому диявол:"Подумати тільки:з трьох гріхів ти вибрав найменший. Але тепер тобі доведеться чимало днів провести в можму товаристві".

   І, заклавши руки в кишені, пішов собі, посвистуючи. За кілька кроків, обернувся і промовив, немовби до давнього приятеля:

   "То що, йдеш зі мною, пустельнику?"

 

    Малих гріхів не існує...

                    (Бруно Ферреро "365 коротких історій для душі"

 

ОСТАННЄ МІСЦЕ

   Пекло було майже заповнене, однак перед його брамою очікувало ще багато грішників. Дияволу не залишалося жодного іншого виходу, як заблокувати двері. Він вийшов до кандидатів на вхід і промовив до них: "Залишилося тільки одне місце, і, ясна річ,його може зайняти тільки той з вас, хто був найбільшим грішником".

   Потім запитав: "Може, серед присутніх є професійний убивця, чи то кілер?"

   Не почувши ствердної відповіді, він був змушений розпочати іспит усіх грішників, які стояли в черзі.

   Погляд диявола зупинився на одному з них, якому дотепер якось вдавалося залишатися поза його увагою.

   "А ти що скоїв?" - запитав Диявол .

   "Нічого. Я порядний чоловік і опинився тут випадково".

  " Це неможливо. Ти мусив у чомусь провинитися".

   " Кажу правду, - заперечував схвильований чоловік, - я завжди старався бути якнайдалі від гріха. Я бачив, як одні кривдили інших, але сам не брав у цьому участи. Бачив дітей, які вмирали з голоду, яких продавали, а найслабших трактували як сміття. Я був свідком того, як люди робили свинства і звинувачували в цьому одне одного. Тільки я був вільний від спокус і не робив нічого. Ніколи."

   "Таки ніколи? - недовірливо перепитав Диявол. - Але справді бачив усе це на власні очі?"

   "Достеменно так".

   "І справді жодного разу нічого не зробив?" - повторив своє запитання Диявол.

   "Анічогісінько".

   Диявол вдоволено посміхнувся: "Заходь, приятелю! Останнє місце - твоє!"

   

Один святий, ідучи містом, побачив дівчинку в лахмітті; вона просила милостиню.

   "Господи, чому Ти таке допускаєш? Зроби щось, прошу Тебе", - звернувся до Бога святий.

   А ввечері в телевізійних новинах він дивився репортажі про те, як люди вбивають одне одного, бачив очі вмираючих дітей, їх виснажені голодом тіла.

   І знову заволав до Бога: " Господи, подивися, скільки лиха! Зроби щось!"

   Уночі святий почув голос Господа: "Я вже щось зробив: я створив тебе".

                   ( Бруно Ферреро "365 коротких історій для душі")