1850, 5 серпня — Анрі Рене Альбер Ґі де Мопассан народився в родині біржового маклера в Нормандії, на північному заході Франції. За шість років батьки розлучилися
1870–1871 — служить в армії, бере участь у Франко-Пруській війні
1872–1878 — чиновник у Морському міністерстві в Парижі. Цю роботу Мопассан назвав в"язницею. Поза службою захоплюється веслуванням і пішохідними екскурсіями. Грошей катастрофічно не вистачає, допомагає батько
1880 — увійшов у літературу збіркою віршів і новелою "Пампушка". За наступні 11 років написав шість романів, 18 збірок оповідань, книги подорожніх нарисів, п"єси
1886 — купує яхту, якій дає назву свого роману "Милий друг". На ній подорожує Середземним морем
1888 — їде в третю подорож Африкою
1893, 6 липня — помирає від психічної хвороби в Парижі. Спадкоємицею в заповіті назвав племінницю Сімону. Законних дітей письменник не мав. А від коханок у нього нібито залишилися двоє синів і донька
Родина Мопассанів походить з Лотарингії, предки Гі де Мопассана оселилися в Нормандії (сучасний департамент Приморська Сена) в середині 19 ст. Батько Мопассана, Гюстав де Мопассан (фр. Gustave de Maupassant), одружився в 1846 році з Лорою ле Пуатвен (фр. Laure le Poittevin), панянкою з класу середьної буржуазії. Разом зі своїм братом Альфредом Лора приятелювала з Гюставом Флобером, сином хірурга з Руану, якому судилося серйозно вплинути на життя її сина. Лора була дівчиною непересічної літературної культури, захоплюючись класичною літературою, особливо Шекспіром. В 1856-му році вона народила Ерве, молодшого брата Гі. Розлучившись із своїм легковажним чоловіком в 1860-му, вона переїхала з обома синами до Етрети (Лора, як і її чоловік, переживе обох своїх синів). В Етреті, на віллі Les Verguies, Гі де Мопассан провів своє дитинство, поміж морем та полями, де він дорослішав в атмосфері любові до природи та спорту. На відкритому повітрі займався риболовлею з місцевими рибалками та розмовляв говіркою місцевих селян. В цей час Гі сильно прив'язався духовно до своєї матері.
Гі де Мопассан у віці 7 років
У віці тринадцяти років Гі став вихованцем Екклезіастичної школи в Івто (фр. Institution ecclésiastique d'Yvetot) за бажанням своєї матері. Саме там він почав писати вірші. З самого початку свого католицького виховання він виявив категоричне несприйняття релігійних постулатів, що призвело до його виключення із закладу, після чого він вступив в Руанський ліцей, де проявив себе обдарованим учнем, захопившись поезією та беручи участь в багатьох театральних п'єсах. В цей час він зблизився з Луї Буіле (фр. Louis Bouilhet) та, особливо, з Гюставом Флобером, учнем якого він став. В 1868-му на канікулах в Етреті Мопассан врятував від потопель англійського поета Чарльза Алджернона Суінберна (англ. Charles Algernon Swinburne), який на ознаку вдячності за його сміливість запросив його на вечерю. Мопассан побачив в цьому руку долі, яка допомогла йому пізніше…
Бакалавр у галузі письменства з 1869, він вирушає вивчати право в Париж за порадою своєї матері та Флобера. Алевійна, що почалася, змушує його змінити свої плани — у 1870-му він записується добровольцем у французьку армію. Під час служби спочатку в інтендантстві, а потім в артилерії, він відступає разом з норманськими арміями перед натиском німецьких військ. Після війни він оплачує свою заміну у військах і залишає Нормандію для того, щоб надовго влаштуватися в Парижі.
В Парижі молодий Мопассан працює службовцем десять років — спочатку в Морському міністерстві, а потім в Міністерстві громадської освіти, куди він був переведений в 1878-му році. Вечорами він з головою занурюється в літературну працю. Протягом цих десяти років головною його розвагою були прогулянки на човні Сеною, завжди в галантній компанії, щонеділі та під час відпустки.
Гюстав Флобер бере Мопассана під свою опіку і стає для нього наставником в літературі, направляючи його дебютні кроки в журналістиці та літературі. У Флобера він знайомиться з Тургенєвим та Емілем Золя, а також з численними письменниками, що належать до шкіл натуралізму та реалізму. Він пише багато віршів та коротких п'єс.
В кінці 1877-го року у Мопассана діагностують сифіліс. Ця хвороба, що врешті-решт стала причиною смерті письменника, повсякчас отруюватиме його життя, попри його гумор: У мене сифіліс! Нарешті справжній! (…) І я тим горджуся, чорт забирай, і зневажаю всіх буржуа.
Мопассан починає публікуватися в багатьох відомих газетах, таких, як Le Figaro, Gil Blas, Le Gaulois та L’Écho de Paris, потім присвячує свій вільний час написанню романів та новел. Флобер заохочує його до публікації в 1879-му році першої невеличкої книги під назвою Історія минулих часів (фр. Histoire du vieux temps).
Зблизившись з Золя, в 1880-му році Мопассан бере участь в зборах письменників-натуралістів Вечори Медану (фр. Les Soirées de Médan), де презентує свою першу новелу Пампушка (фр. Boule de Suif), яка відразу стає гучним успіхом і яку Флобер характеризує як «безсмертний шедевр». В тому ж році раптова смерть Флобера залишає письменника сам-на-сам з долею.
Десятиріччя 1880–1890 стає набільш плідним період життя Мопассана: він публікує шість романів, більше трьохсот новел та кілька мандрівних нарисів. Прославившись завдяки своїй першій новелі, він методично працює, продукуючи щорічно два, а подеколи й чотири томи творів. Його справи ідуть добре і, долучаючись до його таланту, роблять його багатим.
В 1881-му він публікує свою першу збірку новел під назвою Будинок Тельє (фр. La Maison Tellier), яка перевидається дванадцять разів протягом двох років. В 1883-му Мопассан закінчує свій перший роман, праця над яким тривала шість років, починаючи з 1877го: Життя (фр. Une vie), 25 тисяч екземлярів якого продано менше, ніж за рік. Лев Толстой сказав про цей роман: Чудовий роман, не лише незрівнянно найкращий роман Мопассана, але чи не найкращий французький роман з часів «Знедолених»[1].
Могила Мопассана, цвинтар Монпарнас, Париж
В 1883-му році рознощиця води Жозефіна Літцельман (фр. Joséphine Litzelmann) народжує йому сина, якого він не визнає. В наступному році народжується дівчинка, пізніше, в 1887-му — знову хлопчик, які так само не були ним визнані. В 1884-му Мопассан переживає роман з графинею Еммануелою Потоцькою (фр. Emmanuela Potocka), багатою світською дамою, обдарованою зовнішньо та внутрішньо.
У своїх романах Мопассан концентрує різноманітні думки та спостереження зі своїх новел. Його другий романЛюбий друг (фр. Bel Ami), виданий в 1885-му році, перевидавався тридцять п'ять разів протягом чотирьох місяців. З-під його плодючого пера виходять твори, що вирізняються стилем і описом, загальним світоглядом та проникненням в деталі… Трьома роками пізніше (в 1887–1888) він створює роман, який деякі критики вважають його найкращим творінням — П'єр та Жан (фр. Pierre et Jean).
Його природня несхильність до публічного життя та слабке здоров'я ведуть до усамітнення, роздумів та медитації. Він відправляється в довгі мандри до Алжиру, Італії, Англії, в Бретань та Овернь, на Сицілію і кожна подорож для нього перетворюється на нові нотатки та репортажі для преси. Він відправляється в круїз на своїй яхті під назвоюЛюбий друг, що отримала цю назву завдяки однойменному роману. Цей круїз, під час якого він відвідав Канни таСен-Тропе, надихнув його на створення новели На воді. Куди б він не їхав, рухливе життя та жага простору, часто-густо необхідні, аби забути хворобу, що мучить його, не заважають йому заводити приязні стосунки з тогочасними літературними особистостями, напиклад, Александром Дюма-сином.
Мопассан залишається друзями із Золя та Тургенєвим, натомість його стосунки з братами Гонкурамипогіршуються: його щирість та гострий погляд на суспільство погано уживаються із атмосферою пліток, скандалів та заздрісної критики, яку брати створили навколо себе під виглядом літературного салону. Розбіжності з Гонкурами починаються під час підписки на монумент на честь Флобера.
Протягом останніх років життя у Мопассана розвинулася хвороблива любов до власної самотності, постійний страх смерті та певний вид параної, ймовірно внаслідок генетичної схильності — його мати страждала від депресій, його брат помер божевільним, але, скоріше за все, завдяки сифілісу, яким він заразився в молоді роки. Мопассан почувається та поводиться дедалі гірше, його психічний та ментальний стан постійно погіршується, консультації лікарів не приносять користі. В серпні 1890-го він розпочинає писати Незнайому душу (фр. L'Âme étrangère), яка так і не буде закінченою. В 1891-му він починає роман Благовіст (фр. L'Angélus), який так само ніколи не буде закінченим. 31-го грудня він надсилає прощального листа доктору Казалі (фр. Cazalis) з останніми в його житті рядками.
В ніч на 2 січня 1892 року Мопассан спробував накласти на себе руки, але служник підмінив кулі в його пістолеті на холості. Після цього він розбив вікно і намагався перерізати собі горло. 6-го січня Мопассан був шпиталізований в клініку доктора Еміля Бланша, де й помер від загального паралічу за місяць до сорока трьох років, 6-го липня 1893-го року, після вісімнадцяти місяців майже повного божевілля. Похований на цвинтарі Монпарнас в Парижі (26-а секція).
За кілька років до цього Мопассан написав: Я увійшов в літературу як метеор, я залишу її як блискавка.
Французький письменник Гі де Мопассан був одним з тих, кого дратувала Ейфелева вежа. Тим не менш, він щодня обідав у її ресторані, пояснюючи це тим, що тут єдине місце в Парижі, звідки не видно башти.
Ґі де Мопассан волочився за дівчатами із 13 років
"У мене сифіліс, нарешті справжній, а не жалюгідний нежить, — хвалився 27-річний Ґі де Мопассан у березні 1877 року своєму другові Роберу. — Велика біда! Алілуя, у мене сифіліс, отже, я вже не боюся підчепити його".
Не надто хвилювався тому, що тодішні лікарі венеричні хвороби не вважали особливо небезпечними. Хіба що голова поболить. Хворих лікували ртуттю і йодистим калієм.
Ґі де Мопассан вдався у свого батька — гульвісу й бабія. За дівчатами волочився із 13 років. Спершу це були доньки рибалок і повії. У борделях його прозвали Бугаєм, за нього там билися. Ставши успішним літератором, Мопассан перейшов на аристократок.
— Жінки — моя друга професія, — сміявся. — Я їх колекціоную. Є такі, з якими зустрічаюся не частіше одного разу на рік. Із другими бачуся раз на десять місяців, із третіми — раз на квартал. Із деякими доля зіштовхує мене тільки біля їхнього смертного одра, з якимись — коли вони хочуть піти пообідати зі мною в кабаре.
Що більше росла літературна слава Мопассана, то зарозумілішим він ставав. Мав звичку носити люстерко й часто поглядати в нього. Щоранку слуга приносив йому по 40–50 листів від прихильниць. Господар розважався: за почерком на конверті намагався вгадати зовнішність жінки. Тим, що сподобалися на фотографіях, призначав одноразові зустрічі.
Одного ранку Ґі де Мопассан отримав послання: "Я читаю вас і відчуваю себе майже щасливою, — писала невідома. — Ви любите правду природи і знаходите в ній справді велику поезію. Звичайно, мені хотілося б сказати вам багато приємних і дивних речей, але це важко зробити. Ви досить відомі, і навряд чи я можу навіть мріяти про те, щоб стати повіреною вашої душі".
Лист був від 24-річної української художниці Марії Башкирцевої, яка жила в Парижі. Мопассана, як завжди, цікавило одне: чи вона вродлива. Дізнавшись, що в дівчини сухоти, відмовив їй у зустрічі: "Усе в житті мені майже однаково байдуже — чоловіки, жінки, події. У цьому полягає моє віросповідання. Вам же краще піти в няньки чи гувернантки". Через півроку Башкирцева померла. Незадовго перед тим написала Мопассанові листа. "Бог наказує за жорстокість", — були в ньому такі слова.
Після того, як 1883 році вийшов його роман "Життя", письменника стали запрошувати до аристократичних салонів. Там він заводив корисні знайомства і спокушав дружин вельмож. 1890-го одна із його коханок — дружина імператорського архітектора Ерміна дю Нуї — прибігла до Мопассана й розридалася:
— У мене нехороша хвороба. Я більше не зможу бувати у вас. Мабуть, чоловік заразив мене.
Вона й не здогадувалася, що письменник, окрім неї, має ще двох коханок. Баронеса Марі Кан відвідувала його по середах і п"ятницях. Графиня Емануела Потоцька — по понеділках і четвергах. Ерміні призначалися вівторки й суботи. Хвора жінка тричі благала Мопассана її провідати, бо кохає тільки його. Він рвав листи і сміявся:
— Дивуюся з того, як може для чоловіка любов бути чимось більшим, ніж проста розвага, яку легко урізноманітнити, як, скажімо, гарний стіл. Вірність, постійність — що за дурня!
Коли сексуальні втіхи йому набридали, зводив коханок разом, щоб полаялися. А про Потоцьку, приміром, пустив плітку, що вона небайдужа до жінок. Через це чоловік її відшмагав нагайкою.
Якось на Мопассановій яхті "Милий друг", названій на честь одного з його творів, зібралося вишукане товариство. Під час вечірки в письменника раптом потемніло в очах, він геть перестав бачити. Через півгодини зір повернувся, але Мопассана став переслідувати страх, що він може осліпнути. Лікар натякнув, що це наслідки сифілісу.
— До чого тут зір? — обурився письменник.
Він стрімголов кидається в подорожі: Алжир, Туніс, Італія, Сицилія. Жінки його вже не цікавлять. Приступи сліпоти вражають його все частіше. Стали боліти спина і шлунок.
— Бувають дні, коли я відчуваю себе загиблим, кінченим, сліпим, зі зношеним мозком, — скаржиться. — Я не маю жодної послідовної думки, я забуваю слова, назви всього, і мої галюцинації, мої страждання роздирають мене. Я не можу більше писати, це крах мого життя.
1 січня 1892 року Мопассанового старого слугу Франсуа розбудив крик господаря. Він кинувся до спальні: письменник намагався перерізати собі горло. Наступного дня він із револьвера стріляв по уявних грабіжниках.
— Франсуа, до мене приходять вервечки жінок і тикають на мене пальцем, — скаржився.
Коли слуга вже не міг давати ради з господарем, Мопассана відвезли до божевільні. Перед цим його зв"язаного, у гамівній сорочці, привели на берег — попрощатися з "Милим другом".
Ґі де Мопассана лікували 18 місяців. Та марення й галюцинації його не полишали. Письменник помер, не доживши місяця до свого 43-річчя.
"Я пишу заради грошей"
Дядько Ґі де Мопассана дружив із Ґюставом Флобером. Йому — вже визнаному класикові французької літератури — Ґі відправляє свої перші вірші, а згодом — оповідання. Вони бачилися щонеділі. Флобер вимагав від свого учня щоденної регулярної роботи:
— Увесь ваш час має бути присвячений музі. Для художника існує тільки один принцип — жертвувати всім для мистецтва.
Де Мопассан писав щодня по шість сторінок високохудожньої прози. Бувало, доводив себе до хронічної перевтоми. За 1885 рік він написав півтори тисячі друкованих сторінок. Такого не вдавалося досягти ні Бальзакові, ні Діккенсові, ні навіть плодовитому Дюмабатькові. Окрім того, паралельно друкував у газетах фейлетони і нариси. Слава його росла, книги розкуповували.
— Я пишу заради грошей, — зізнавався письменник. — Заради мерзенного і жаданого металу.
Хоча йому платили по франку за рядок, навіть Еміль Золя отримував менше, — він торгувався за кожний сантим. Тогочасні літератори, як-от Анатоль Франс, Едмон де Ґонкур, Поль Бурже, уникали спілкування з Мопассаном. Вважали його вискочкою, снобом. Із ним було неприємно говорити, він перебивав, сперечався, тупав ногами.
1891 року через хвороби його творча активність зовсім згасла. Зустрівшись із поетом Огюстом Доршеном, Мопассан показав рукопис.
— Ось перші 50 сторінок мого роману "Анжелюс", — сказав. — Протягом цілого року я не міг написати більше ані рядка. Якщо через три місяці книга не буде написана, я накладу на себе руки!
Більше він так і не зміг нічого написати.
| 